Читати книгу - "Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України"

…в деяких місцевостях Прикарпаття був поширений старовинний звичай – вдвічі подовжувати власне волосся штучними «косами» з червоної бавовняної волочки? На Гуцульщині дівчата заплітали волосся в косу разом із ниткою-«шваркою», на яку нанизували ґудзики, прикрашаючи таким чином косу. Щоб закріпити косу, її ще густо й туго оплітали червоною вовною – «попліткою». Для збереження зачіски дівчата перев’язували кінці кіс на тім’ї червоною стрічкою. Усю зачіску прикрашали («закосичували») різними живими квітами.

На Закарпатті дівчата також заплітали волосся у дві коси – «плетіну». Голову перев’язували різнобарвною вовняною опояскою, а на потилиці залишали звисати жмутки червоної вовни – «бовтиці». На Покутті юнки розділяли волосся на тім’ї навпіл і заплітали над вухами коси – «китки», які укладали навколо голови подібно до вінка.

Дівчата лівобережної Наддніпрянщини у святкові дні зазвичай заплітали волосся в одну косу, яка вільно звисала на спину, а в будень – у дві, які вкладалися вінком навколо голови. На Правобережжі й у свято, і в будень дівчата заплітали волосся у дві коси, які вільно спадали на спину, а під час роботи закріплювалися навколо голови. На Полтавщині юнки інколи заплітали волосся в одну велику й кілька маленьких кіс.

Звичай прикрашати голову квітами в Україні був дуже поширеним. У народі так і говорили – «уквітчатися». Дівчата, заплітаючи волосся у дві коси, обвивали їх навколо голови й припасовували до них квіти. Скидалося на те, ніби дівчина надягла на голову вінок.

Українські дівчата ходили з непокритою головою, що було ознакою дівування.

Також до дівочого національного костюму належав вінок зі справжніх або штучних квітів, гілок, зілля, часто зі стрічками. Заміжня жінка не завжди стригла волосся, але завжди вкривала голову хусткою, наміткою або ж очіпком.

Намітка – це головний убір для виходу в люди, полотняний або тонкий прозорий видовжений відріз тканини, довжиною до 5 м, шириною близько 50 см, який зав’язували навколо голови поверх очіпка. Очіпком називали обов’язковий головний убір заміжніх жінок, що був або твердим (його шили подібно до шапки, на підкладці), або м’яким (його надягали під твердий очіпок або використовували як самостійний убір). Заміжня жінка знімала очіпок лише перед сном.

Головний убір жінки вважали найважливішою частиною її вбрання, тому способи, у які зав’язували хустки чи намітки, були складні й різноманітні.

Населення етнічної території України здавна займалося хліборобством. За часів трипільської культури, ще за 4000 років до нашої ери, вирощування злаків посідало чільне місце серед інших занять – мисливства, збиральництва, рибальства і навіть тваринництва. Сприятливі кліматичні умови, зручний ландшафт, родючі чорноземи спонукали до праці в полі.

Минали тисячоліття, відбувалися переселення давніх хліборобських племен, і все ж хто б не осідав на наших землях – неодмінно відновлювалися традиції вирощування злаків.

Дослідження знарядь хліборобства, які знайшли археологи, підтверджують, що український плуг походить від давньоруського. Застосовували в давньому хліборобстві також борони, волокуші, лопати тощо.

Відомості про хліборобство в Київській Русі збереглися в літописах. З них довідуємося, що наші предки сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, льон, бобові й коноплі.

Упродовж тисячоліть український селянин вирощував здебільшого зернові й лише почасти городні культури. Так велося до XVII–XVIII ст., коли на територію України було завезено кілька коренеплодів, зокрема картоплю. Саме ці культури порушили плекані протягом століть традиції хліборобства. Одначе кмітливі селяни зуміли налагодити «добрі стосунки» коренеплодів із зерновими й започаткувати своєрідні агрономічні традиції.

Тваринництво існувало в Україні з давніх-давен. Хліборобство не могло б успішно розвиватися, якби не були приручені тварини, що забезпечували жителів нашого краю молочними та м’ясними продуктами й були тягловою силою. Гарний урожай отримували, коли для посівних робіт було якісно підготовлено ґрунт. Без відповідних упряжних знарядь досягти цього було неможливо. Найпростіше рало, знайдене в степовому Подніпров’ї (курган «Висока могила»), археологи датують початком II тис. до н. е.

…віддавна в селянських родинах виховували особливо шанобливе ставлення до вола як основної тяглової сили? З волом ходили і в поле тягти плуг, і в ліс по дрова; на возі, запряженому волами, виряджали покійника в останню путь. Згідно з українськими народними прикметами, воли на подвір’ї – на добро й гаразди.

…в українській селянській родині завжди дбайливо ставилися до корови як годувальниці? Різними магічними засобами намагалися вберегти її від «лихого ока» та відьом, які могли «забрати» молоко. Тому виробилося чимало способів, які мали відвертати від корови біду.

Окремою галуззю тваринництва в Україні було вівчарство. Овець розводили з давніх-давен, оскільки вони